Грецькі філософи

Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'я­совуючи причини й початок світу.

Демокріт (460-371 pp. до н.е.)

Демокріт - давньогрецький філософ, основоположник атомізму. Згідно з цим вченням, все, що відбувається являє собою рух атомів, які розрізняються за формою і величиною, місцю і розташуванню, знаходяться в порожньому просторі у вічному русі і завдяки їх з'єднанню і роз'єднанню речі і світи виникають і приходять до загибелі. Про життя Демокрита свідоцтв практично не залишилося. Демокріт відвідав Персію, Стародавній Схід, він об'їздив півсвіту, щоб накопичити досвід, знання і спостереження. В кінці життя Демокрит втратив зір. Про це ходили різні чутки. Багато говорили, що Демокріт сам навмисно позбавив себе зору.

Існує легенда про те, як він віддалив час своєї кончини, вдихаючи запах теплих булок. Щоб не померти в свято, він робив це протягом трьох днів, а потім помер спокійно 107 років від роду, як про це повідомляє Гіппарх.

За своє довге життя він написав понад 70 робіт з самих різних областей знань - фізики, математики, риториці, медицині, філософії. А в його книзі "Про землеробство" міститься ряд практичних порад по сільському господарству, і, зокрема, про те, що виноградники повинні бути звернені на північ.

В основі світу, згідно Демокріту, лежать два начала - атоми і порожнеча. "Атомос" перекладається з грецької як "неподільне". Атоми Демокрит вважав найдрібнішими, неподільними частинками, які носяться в порожнечі і відрізняються один від одного лише формою, величиною і положенням. Атоми чисельно нескінченні. Стикаючись і зчіплюючись між собою, вони утворюють тіла і речі, з якими ми маємо справу в повсякденному житті. Оточуючі нас речі, вважав Демокрит, ми сприймаємо за допомогою почуттів, тоді як атоми осягаються розумом.

Сократ (469-399 рр. до н.е.)

Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота.

Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу. Життя Сократа закінчилося трагічно. Його було звинувачено в неповазі до богів, що каралося в ті часи смертю. Дізнавшись про цей вирок у в'язниці, Сократ, розповідають, спокійно випив отруту. Послідовники мислителя створили після його смерті кілька шкіл, найвідомішими серед яких були кінічна (її засновник – Антісфен, хоча більш відомим став його учень Діоген з Синопа, який, звівши свої потреби до елементарного мінімуму, жив у діжці, протиставляючи природу законам і звичаям людей. Ці філософи вважали, що слід жити тільки «за природою».

У Сократа був своєрідний підхід до спілкування з людьми. Сократ вибирав відомого політичного діяча або просто відому людину, після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті, і що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання. Сократ задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший погляд). Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у свою чергу ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання, співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того, що співрозмовник, в кінці-кінців, своєю останньою відповіддю суперечив своїй першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю винятковістю, геніальністю, обраність Сократ нам сподобався. 'Я знаю тільки те, що нічого не знаю'. Це улюблене вираження, кредо сократовской власної позиції. 'Я нічого не знаю' - це значить, що як би далеко я ні просунувся в одиссеях думки, я не заспокоююся на досягнутому, не обманюю себе ілюзією, що піймав жар-птицю істини. Юний учень Сократа - Платон, присутній на судовому процесі, випробував настільки сильне моральне потрясіння, що важко занедужав. 'Як жити далі в суспільстві, що карає за мудрість?' - Ось питання, що встав перед Платоном у всій своїй драматичності і який породив інше питання: 'Яким повинне бути суспільство, побудоване в повній відповідності з мудрістю?' Так народилася перша філософська утопія про 'справедливому' (для свого часу) суспільному ладі, що зробив згодом великий вплив на виникнення і розвиток утопічного соціалізму.

Платон (427-347 pp. до н. е.)

«Нема нічого сильнішого за знання; воно завжди її у всьому пересилює і задоволен­ня, і все можливе»

Значне місце в філософії належить знаментому античному фі­лософу Платону. Платон народився у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька — цар Кодр. Мати пишалася сво­єю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перс­пектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон де­монстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «За­кони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя — філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, при­вів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія. У кожній державі, на думку Платона, є дві держави: держа­ва бідних та держава багатих. Між ними завжди виникають су­перечки та конфлікти. Запобігти цьому може лише держава з оптимально налагодженим механізмом управління. Саме тут філософ і пропонує людству теорію «ідеальної держави», про­ект «найкращої» державної системи, низка положень якого — про поділ праці відповідно до потреб та природних задатків, роз­мір держави, роль законів та виховання, силу мудрості в держав­ному управлінні тощо — не втратили свого значення і в наш час.

Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.)

Батьківщина Аристотеля - поліс Стагира, розташована на Північно-Західному узбережжі Егейського моря, поруч з Македонією, від якої вона залежала. Батько Аристотеля Нікомах - придворний лікар македонського царя Амінти III, а сам Аристотель - одноліток сина Амінти, майбутнього македонського царя Пилипа II. Збережені твори зрілого Аристотеля можна розбити на вісім груп: логічні, загальнофілософське, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, політікоекономіческіе і іскусствоведческне твори.

Логіка - дітище Аристотеля. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у таких його трактатах, як "Перша аналітика", "Друга аналітика", "Топіка", "Спростування софізмів", "Категорії" (втім, є небезпідставне думка, що це не арістотелівський твір) , "Про тлумачення". Пізніше логічні твори Аристотеля були об'єднані під загальною назвою "Органон" ("Знаряддя").

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога. Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло.

Піфагор (бл 580 - бл 500 рр. до н. е.)

Після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців.

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного.

Життя Піфагора, згідно з існуючою інформацією, сповнене легенд і містики. То Піфагора бачили одночасно у двох містах, то казали, що він мав золоту ногу, то його вітала голосом ріка Кас. Начебто він знав про свої минулі втілення, зокрема, що він, син бога Гермеса, через кілька поколінь народився Піфагором. Тому ставив себе вище за інших людей, вважав, що існує три види розумної живої істоти: бог, людина і «подібні Піфагору» (останні походять із сім'я кращого, ніж людське).

Гіппокра́т  (бл.460 до н. е. — бл. 370 до н. е.)

Важко знайти людину, яка ніколи не чув про «Клятві Гіппократа». Однак не так-то багато людей, які б цікавилися долею і внеском у науку того, хто придумав її текст. Будучи високоморальною людиною, він зумів в невелику за обсягом клятву вкласти всі важливі принципи, які повинен виконувати кожен лікар.

Гіппократ - знаменитий давньогрецький лікар-реформатор, який увійшов в історію як «батько медицини». А, між іншим, це ще й історична особистість. Про нього згадують у своїх творах Арістотель і Платон.

головна заслуга Гіппократа є в тому, що він вперше надав медицині науковий характер. Протягом усього життя лікар доводив своїм сучасникам, що хвороби виникають за розумними і природних причин, а не є карою богів.
Гіппократа по праву можна вважати «очищувачем медицини». Адже саме він розділив два поняття - філософія і медицина, визначивши межі кожної з них.  Віддаючи більшу частину свого часу хірургії, він навчився застосовувати пов'язки і лікувати вивихи, переломи і рани. При цьому Гіппократ встановив різні стадії хвороби і навчився їх діагностувати. Він висунув і довів 4 принципу лікування хворого:

·          приносити користь і не шкодити;

·          протилежне лікувати протилежним;

·          допомагати природі;

·          всі дії виконувати обережно, шкодуючи пацієнта.

Протягом усього життя Гіппократ зберіг спрагу до знань. Крім медицини він вивчав клімат, грунт і багато іншого. Така різнобічна діяльність призвела до того, що ще за життя лікар пізнав висоту слави. Помер Гіппократ ще в 370 році до нашоїери, але до цих пір залишився в пам'яті як великий лікар і мислитель, якого знають і шанують у всьому світі.

 Геродо́т Галікарна́ський  (між 490 і 480 до н. е. — близько 425 до н. е.) 

Геродот був талановитим оповідачем. Його описи відзначаються дивовижною ретельністю. Вони містять чимало подробиць, без яких, з його погляду, історія була б неповною. Праця Геродота є унікальною ще й тому, що, описуючи події, історик не міг спиратися на офіційні державні літописи, адже такі рідко велися.

У давні часи мало хто докладав зусиль, щоб увічнювати історію, хіба що хтось прагнув звеличити власні видатні досягнення. Тоді про них карбували написи на пам’ятниках. Геродот описував події на основі власних спостережень, традиційних знань і свідчень інших людей. Щоб зібрати інформацію, Геродот багато подорожував. Він виріс у грецькій колонії Галікарнас (тепер місто Бодрум на південному заході Туреччини) і побував у багатьох місцях Греції.

Щоб зібрати інформацію, Геродот багато подорожував. Він здійснив далекі подорожі на північ до Чорного моря та Скіфії (до земель сучасної України) і на південь до Палестини і Верхнього Єгипту. На сході він, очевидно, дійшов аж до Вавилона, а закінчив свої дні на заході, ймовірно, у грецькій колонії, що лежала на півдні сучасної Італії. Хоч би куди ішов Геродот, він уважно за всім спостерігав. Також він про все розпитував і записував інформацію, отриману від людей, котрим, на його думку, можна було довіряти.

Наскільки достовірною була інформація, записана Геродотом? Його розповіді про краї, які він відвідав, і про побачене на власні очі вважаються точними. Геродот описав невідомі грекам звичаї, скажімо, обряди поховання скіфських правителів чи бальзамування єгиптян. Ці описи певною мірою узгоджуються зі знахідками археологів. Оцінюючи значення поданих Геродотом відомостей про Єгипет, дехто стверджує, що вони «перевершують усе написане про цю країну в стародавні часи».

Однак нерідко єдиним джерелом інформації для Геродота були чиїсь сумнівні свідчення. До того ж люди за його днів вірили, що язичницькі боги втручаються у людське життя. Через це не всі описи Геродота відповідають нормам сучасної історичної науки. Все ж Геродот намагався відокремлювати факти від легенд. Він виявляв розсудливість і казав, що не вірить усьому почутому. Історик робив висновки лише після ретельного аналізу і порівнювання джерел.

Можна сказати, що праця «Історії» була справою усього життя Геродота. З огляду на наявні в його часи джерела, ця праця — справді видатне досягнення.

ДЕЯКІ ФАКТИ

·         Мабуть, через те, що «Історії» Геродота були наймасштабнішою на той час спробою задокументувати події минулого, давньоримський письменник Цицерон (106—43 роки до н. е.) назвав Геродота «батьком історії».

·         За словами одного сучасного автора, праця «Історії» є «шедевром усіх часів». Він зазначає: «Це не лише історія, а й антропологія, географія, теологія, філософія, політологія і трагедія».

·         У переломний період світової історії Геродот зібрав і зберіг отриману з першоджерел інформацію про Грецію, Західну Азію та Єгипет.

Римський оратор Марк Туллій Цицерон назвав Геродота «батьком історії» (Pater historiae). Цей титул дотепер неодмінно додається до імені великого грека. Світ в описі Геродота запаморочливо різноманітний, людське щастя — мінливе. Мудрі, простодушні і вигадливі розповіді про країни, міста, долі і звичаї — невичерпне джерело для нових літературних творів.